Він випромінює позитив - доброзичливий і ввічливий. Він з гордістю носить поліцейську форму, а на його обличчі - завжди посмішка. Його не бояться - до нього звертаються по допомогу. Його можна зустріти в дитсадках, школах та ВНЗ, а також побачити у сюжетах на телеекрані. Для дорослих він - інспектор Управління патрульної поліції у місті Києві Сергій Багаліка, а для дітей - інспектор Котик. І він із захопленням розповів нам про свою роботу та поділився своїми думками, планами і мріями.
Журналістка: - Сергію, чи ще хтось із поліції, крім тебе, займається такою темою, працює з дітками?
Сергій Багаліка: - Так, цей підрозділ називається “Відділ зв'язків з громадськістю”. Вони знаходяться у структурі Управління патрульної поліції. І в кожному відділі зв'язків з громадськістю є офіцери, які постійно займаються просвітницькою роботою. Це і проєкт “Шкільний офіцер поліції”, і робота з вищими навчальними та дошкільними закладами, громадськими організаціями, community policing - усе, що ви можете собі уявити про взаємодію поліції та громади. У нас колись була така задумка, що community policing, громада і шкільний офіцер поліції - це будуть різні напрямки, але оскільки людей не вистачає, то поки не виходить розмежувати їх. І тому я, наприклад, намагаюся зранку працювати як шкільний офіцер, а після обіду - з ГО, адміністраціями, органами влади і просто активними громадянами.
Журналістка: - А чому ти вибрав такий напрям роботи? Чому саме діти?
Сергій Багаліка: - Тому що після трьох років роботи безпосередньо патрульним на лінії патрулювання я зрозумів, що починати потрібно спочатку. Для того, щоби мати якийсь результат, потрібно починати працювати з найменшими дітками. Аби справді показати їм, що можна попередити правопорушення й зробити так, щоб їхнє життя було набагато приємнішим, щоб вони не брали у приклад якісь негативні вчинки, які бачать у своєму оточенні.
Журналістка: - Що тебе мотивує в цьому? Що дає тобі ресурс переключатися з однієї ролі - поліцейського для дорослих - у поліцейського для дітей?
Сергій Багаліка: - Насправді це доводиться робити кожного дня, тому що зранку ти можеш починати в дитячому садочку з інспектором Котиком, а ввечері - вже проводити заняття для університету. При цьому, вдень ще встигаєш відвідати школу, де треба зайти в перший, четвертий, восьмий, одинадцятий класи - і для кожного класу є своя тема, своя модель поведінки.
Потрібно дуже часто змінюватися і грати різні ролі. Але працюючи з дітьми, ти бачиш результат. Тому що до дітей набагато легше донести інформацію. Особливо приємний результат у роботі з найменшими дітками. Наприклад, влітку я працював з дошкільнятами в дитячих садочках, а потім прийшов у школи цього ж району - і бачу там тих самих дітей, які вже вчаться в першому класі. І вони ледь не твоєю ж прямою мовою передають ту інформацію, яку ти їм транслював влітку, коли був у їхньому садочку. І так само розповсюджують її серед своїх друзів у школі.
Журналістка: - Методика, яку ти використовуєш, - це твоя ініціатива, твій власний досвід чи ти десь її почерпнув?
Сергій Багаліка: - Частково так, частково ні. У нас є спеціальна програма “Шкільний офіцер поліції”, для якої розроблений посібник, де є навчальні дисципліни з уроками для кожного віку. Так, для молодшого шкільного віку (від 1 до 4 класу) там є 10 головних правил безпеки для дітей. Я їх переробив на інтерактивні методики для дошкільнят із залученням директивних персонажів та ігрових моделей. Тому що їм лекційний матеріал не зайде, їм потрібен інтерактив у вигляді шоу. Я спускаюся на рівень дитини, розмовляю її мовою, працюю з іграшкою - казковим персонажем Котиком. Розказую про правила дружби, правила примирення, до кого звертатися і просити допомоги в різних ситуаціях. Все це було розроблено самостійно, але на базі 10 правил для дітей із посібника.
Мої заняття виглядають так, ніби не я навчаю дітей, а діти, знаючи правила, самі навчають інспектора Котика, який є дуже забудькуватим. Діти постійно залучені в процес. Звісно ж, я їм завжди підказую, доводжу до правильної думки. Але врешті виходить так, ніби це вони супергерої, вони навчили Котика, а Котик, у свою чергу, поділився з ними найголовнішими правилами, які знає він.
Журналістка: - Скажи, будь ласка, ти закріплений за якимись конкретними школами, у тебе є певний район?
Сергій Багаліка: - Так, є таке нормування. Я переважно працюю в Дніпровському районі Києва. У мене там приблизно 30 шкіл і 58 садочків. Але кожного дня до мене звертаються люди з інших навчальних закладів і просять їх відвідати - це і школи з інших районів Києва, і навіть з інших областей України. Якщо у мене є така можливість, то я намагаюся не відмовляти і проводити заняття й там. Проте не завжди виходить часто відвідувати навчальні заклади. Через велику кількість звернень я ніколи не формую свій графік відвідувань заздалегідь, бо лише за зверненнями він вже сформований на декілька тижнів уперед. Зараз я став просити колег, щоби підміняли мене, якщо школа закріплена за іншим офіцером. Інколи ми виходимо з ситуації, працюючи разом. Але все ж таки є багато поліціянтів - лише у нашому відділі приблизно 15 людей, - які активно працюють з навчальними закладами.
Журналістка: - А якщо говорити не про школи, а про інших поліцейських. Чи звертаються вони до тебе, щоби ти передав їм свій досвід?
Сергій Багаліка: - Дуже часто звертаються, в основному, якраз для роботи з найменшими. Співробітники ювенальної превенції звертаються для того, аби провести заняття в дитячому садочку. Колеги з інших міст України звертаються, щоб отримати навчальні відео. В мене є інспектор Котик, а вони кажуть “у нас є іграшка, собачка чи лисичка, і ми хочемо спробувати зробити так само, але немає навчальних відео, як працювати за такою методикою”. І я надсилаю колегам ті відео, які були зняті на моїх заняттях.
Журналістка: - Сергію,а тобі все-таки найцікавіше працювати з найменшими чи і з більш дорослими дітьми також?
Сергій Багаліка: - Не завжди, з меншими просто більше просять працювати. Мені здається, що люди, які працюють із дітками молодшого шкільного й дошкільного віку, трошки активніші, ніж ті вчителі й викладачі, хто працює з більш дорослими. І тому саме вони найчастіше звертаються. Проте часто звертаються і щодо протидії булінгу, відповідальності за порушення закону - це запити 5-7-их класів. Їм потрібно роз'яснити, з якого віку починається їхня відповідальність, яку відповідальність несуть батьки, як це відбувається, як розглядають судові справи, якими є результат. Більш дорослі діти навчаються у коледжах, профтехучилищах, вищих навчальних закладах. Інколи ми навіть працюємо з прокуратурою, аналізуємо матеріали про те, які злочини вчиняються найбільше. І разом з ними працюємо з ВНЗ, проводимо там заняття зі студентами.
Журналістка: - З твого досвіду, скільки приблизно потрібно часу, щоби побачити ефект від твоєї роботи з дітьми? Скільки занять потрібно провести і як часто?
Сергій Багаліка: - Є багато чинників. По-перше, - це постійність, по-друге, - це середовище. Якщо ти приходиш один раз, то можеш провести справді хороше заняття, покласти початок, пояснити людині, дати знання. Проте для того, щоби людина почала ці знання впроваджувати і далі використовувати, потрібен контроль. І тут батьки, середовище, в якому дитина знаходиться, і навіть друзі мають також бути в цьому зацікавленими і бути підготовленими до тих речей, які надиктовував ти. Саме тому мій підхід полягає в тому, що починати потрібно з самого початку, з дошкільних навчальних закладів. Потім приходити до них у першому класі, другому, третьому, щоби вони розуміли, знали, довіряли тобі. Дитина має розуміти: якщо вона зробить поганий вчинок, вона не має мене боятися, їй має бути соромно за це.
Підходи змінюються. У минулому міліцією лякали людей. Тому іноді навіть зараз, коли ми приходимо в школи, деякі вчителі одразу кажуть “До тебе прийшли, тебе мають забрати”. Але ніхто не має забирати, я прийшов для того, щоби навчити, розказати, а якщо дитина дійсно буде робити погані вчинки, тоді мені доведеться зробити так, як каже закон.
Журналістка: - Можеш навести конкретні приклади, розказати історії, як твоя робота вплинула на конкретні ситуації?
Сергій Багаліка: - Ситуацій буває багато, інколи вони є конфіденційними і я не можу їх розголошувати, але є дуже багато цікавих. Бувало, наприклад, я просто відпочивав без форми з дружиною чи друзями десь у громадському закладі, а до мене підходить дитина років п’яти-шести і пильно дивиться на мене. Спершу я взагалі не зрозумів, в чому річ, а потім підходить мама чи тато і каже, що вона Вас пам'ятає, бо ви - інспектор Котик і приходили до неї в гості. І вона хоче привітатися, але соромиться.
Я проводжу заняття з великою кількістю дітей, буває, до 100 осіб в актовому залі. Тому всіх не запам’ятаєш. Але якщо їм цікаво, то вони запам'ятають це дуже добре і це вплине на них.
Журналістка: - Тобто ти “збираєш зали”?
Сергій Багаліка: (сміється) - Минулого разу ми працювали разом із прокурором Шевченківського району міста Києва. Проводили лекцію з протидії наркозлочинності в одному коледжі. І там у нас був зал приблизно на 400 людей. Люди стояли в проходах, біля вікон, оскільки їм не вистачало місця. І ми настільки емоційно розказували, що в залі було чутно, як муха пролетить. Навіть коли хтось похитувався на стільці, це було чутно.
Журналістка: - Поділися з читачами якимось кейсом, коли завдяки твоїй роботі дитина, наприклад, уникла дорожньо-транспортної пригоди або навчила когось іншого правилам?
Сергій Багаліка: - Таке буває. Дуже часто, коли ти повторно приходиш, діти самі тобі розказують: “От я запобіг конфліктній ситуації. Тут була сутичка, я прийшов і розказав, як це потрібно вирішити”. Це діти 3-4-5-их класів, інколи 7-их.
У мене був один випадок. Я інколи допомагаю одному молодіжному центру - дітям, які опинились у складних життєвих обставинах, - розібратися з законом та їхніми власними проблемами. Якось я повертався додому і двоє дівчат вкрали булочку за 9.99 грн. Їх затримала охорона. Я підійшов до охорони, поцікавився, що трапилося, зателефонував колегам. Приїхали батьки, ми намагалися вирішити це мирно. Охорона погодилася на компенсацію вартості. Я поїхав до дівчат у школу, попрацював з адміністрацією, з їхнім класом, з ними безпосередньо, хоча це не мій навчальний заклад. Потім через місяць я прийшов у цей молодіжний центр, а до мене підходить дівчинка, їхня ровесниця, і каже: “Ви мене не пам'ятаєте?”. Кажу: “Чесно, не пам'ятаю”. Вона каже: “Якось мої подружки вкрали булочку, і ви прийшли до нас в школу. Я з ними трохи спілкувалась, але ви сказали, що якщо ми спілкуємося з людьми, які створюють проблеми і порушують закон, то вони можуть створити проблеми і нам. Послухавши Вас, я вирішила, що не хочу з ними спілкуватися, бо хочу нормально жити і не хочу проблем. Дякую Вам, що Ви прийшли”.
Інколи дійсно потрібно допомогти. Тому що кожна людина, а особливо дитина, прагне робити щось хороше. Але коли хороше не вдається зробити, то людина може ступити на невірний шлях. Немає поганих людей, є погані вчинки. І для того, щоби людина робила хороші вчинки, її потрібно підтримувати і направляти.
Журналістка: - Направляти людей на правильний шлях - це важлива місія. Скажи, як ти взагалі прийшов до того, щоби бути поліцейським?
Сергій Багаліка: - Чесно кажучи, до того, як створювалася нова патрульна поліція, я ніколи напевно не хотів працювати в органах правопорядку. Проте на хвилі патріотизму повірив, що можна самостійно змінювати систему. І вирішив спробувати, чи зможу я справді працювати чесно, прозоро і відповідати тим критеріям, про які заявляли в тодішній новій патрульній поліції. Я спробував і, чесно кажучи, не впав у бруд та радий за це. Я маю можливість якісно робити свою роботу і роблю те, у що я вірю.
Журналістка: - Наскільки мені відомо, ти ще й з “Охматдитом” працюєш. Це твоя волонтерська діяльність чи в рамках роботи?
Сергій Багаліка: - Це не в рамках програми, але знову ж таки, це власний вибір офіцера. Це моє рішення, з ким я працюю. В “Охматдиті”, у проєкті “Школа супергероїв”, що діє у ВІЛ-боксі для ВІЛ-інфікованих дітей, я проводжу заняття з безпеки - різної, якої вони потребують. Ми не тільки вчимося, а ще граємося, ділимося емоціями, планами на майбутнє, мріями - і придумуємо, як їх втілити у життя. Це відбувається щопонеділка ввечері, з 16-17:00 до 19:00, тобто починаю я в робочий час, а закінчую в позаробочий.
Інколи до мене звертаються звичайні громадяни, кажуть: “Дитина потрапила в ДТП, знаходиться в лікарні, їй би було дуже приємно, якби до неї прийшов поліціянт, презентував якусь книжку про правила дорожнього руху і трошки з нею поспілкувався, розказав, як себе убезпечити від дорожньо-транспортних пригод”. І коли в мене з'являється час після роботи, я приїжджаю до цієї дитини з подарунками і ми спілкуємося.
Журналістка: - Це все ж схоже на благодійність…
Сергій Багаліка: - Ні, насправді це моя робота. Просто вона полягає в тому, що я можу працювати в офісі або на виїзді. Я обираю другий варіант, бо це приносить мені задоволення. Це моя самореалізація. Хтось може обрати якийсь інший шлях, але я обрав саме такий.
Журналістка: - В тебе є бачення того, як далі може розвиватися твоя ініціатива?
Сергій Багаліка: - У мене є декілька проєктів, про які ми зараз спілкуємося з керівництвом. Вони спрямовані не тільки на Київ, а й на всю Україну. І є партнери, які готові допомогти їх реалізувати. Для того, щоби на всій території України співпрацювати з колегами з патрульної поліції. Щоби вони так само, беручи інтерактивну іграшку, ігрового персонажа, спілкувалися з дітьми молодшого шкільного та дошкільного віку.
Є також певні проєкти з активізації громад в регіонах. Поки не хотів би про це розказувати детально, але потенційно є партнерська організація, з якою ми разом можемо це виконувати.
Насправді, хотілося б ще медійно працювати з інспектором Котиком. Тому що фізично я не можу охопити всі локації. Я хочу, щоб можна було просто ввімкнути YouTube канал чи канал телебачення і показати дитячу передачу або якийсь ролик з безпеки мовою дитини.
Журналістка: - Але ти вже вийшов на дещо ширшу аудиторію - у тебе є відеозаписи в Youtube.
Сергій Багаліка: - Я реагую на запит, а запит є. Якби кожного дня у Фейсбуці я не отримував повідомлення від шкіл у інших містах “Ви не могли б приїхати до нас в Дніпро/Одесу/Рівне”, то, певно, не намагався б це робити. Тому зараз я справді почав записувати короткі казки від інспектора Котика на каналі Youtube. (відео з Інспектором Котиком можна переглянути за посиланням: https://cutt.ly/eiV2L9k - ред.)
Журналістка: - Ти колись думав про системну, комплексну роботу з дітьми та батьками? Адже діти - це лише частина системи.
Сергій Багаліка: - Ми не просто думали, а намагалися знайти якісь механізми, як взаємодіяти з батьками. Але це важко, бо ми з ними дуже рідко перетинаємось. У більшості шкіл, де я працюю, вже навіть немає загальних батьківських зборів.
Проте в нас є спеціальний предмет “Відповідальне батьківство”, де ми роз'яснюємо батькам, як і що каже закон, яку відповідальність несуть батьки за своїх дітей, як вони мають їх виховувати відповідно до закону і різних нормативно-правових актів. Адже батьки, як правило, цього не знають. Проте незнання законів не звільняє від відповідальності. І людям потрібно це роз'яснювати постійно.
Журналістка: - Ти думав про те, щоб видати власний посібник? Запатентувати Котика?
Сергій Багаліка: - Багато хто радить запатентувати Котика. Але я все- таки працюю в державній структурі, тому я не проти, щоб інші підрозділи, інші поліціянти використовували таку методику. І моя ціль - аби інші люди почали використовувати у спілкуванні з кожною дорослою людиною і кожною дитиною той підхід, який їй зрозумілий. Дошкільнятко розуміє з інспектором Котиком, школяр розуміє через формування довіри, а доросла людина, можливо, через якесь усвідомлення і співчуття. Свій підхід я готовий дарувати колегам. Впевнений, що все одно всі пам’ятатимуть, хто створив персонажа Інспектора Котика.
Журналістка: - Насамкінець хотілося б поговорити про поняття безпеки загалом, адже його розуміння є різним для різної аудиторії. От для тебе як працівника поліції що включає поняття безпеки, безпеки в громаді?
Сергій Багаліка: - Безпека в громаді - це для мене, насамперед, коли тебе оточують люди зі спільним розумінням і цінностями. Коли люди розуміють, що для них є закон, наскільки вони готові його дотримуватись. Освічені свідомі люди, які готові бути однією громадою, захищати себе й захищати сусідів - це для мене, напевно, і є безпека.
Журналістка: - Чи є різниця у сприйнятті безпеки в дорослої та дитячої аудиторії?
Сергій Багаліка: - З мого досвіду, малеча реагує на загрози та виклики більш ефективно. Вони готові краще себе захищати, швидше вбирати інформацію та послуговуватися правилами, які забезпечують їхню безпеку. А от підлітки, як правило, можуть не розуміти, що відповідальність починається з кримінальним кодексом. Більшість неповнолітніх 16-річного віку, навіть сидячи на лаві підсудних, не розуміють, яка на них чекає відповідальність. Особливо, якщо це стосується вживання і розповсюдження наркотиків чи розбійних нападів. А насправді ці правопорушення передбачають від 9 до 12 років позбавлення волі. Людина сидить і думає, що з нею жартують. І тільки коли суддя виносить вирок, вона починає розуміти, що це не жарти.
Будь-яке порушення легше попередити, аніж потім його виправляти. Тому я йду до більш дорослої аудиторії, особливо того віку, з якого починається відповідальність за порушення закону, і кажу, що дрібну і кримінальну крадіжки відрізняє лише 20 копійок. Я роз’яснюю, яка буде відповідальність за розбійний напад, за грабунок чи розповсюдження та вживання наркотиків. Маючи інформацію, особа вже свідомо робить свій вибір.
Журналістка: - Саме тому ти починаєш працювати з найменшими?
Сергій Багаліка: - Так. Незважаючи на те, є у їхніх родинах проблеми чи ні, діти в певний період часу, особливо у дошкільному віці, починають формувати власне світобачення та розуміння добра і зла. І моя мета - допомогти їм розрізняти межу між цими двома поняттями, навчивши їх не лише правил дорожнього руху, а й правил безпечного поводження загалом та розумінню відповідальності за свої вчинки.
